Убивця журналіста не розкаявся і свою провину не визнав.

Пізно увечері 16 вересня 2000 року сталася подія, яка, ймовірно, змінила хід історії України. У цей день був викрадений і за кілька годин убитий Георгій Гонгадзе – український журналіст, котрий був відомий критикою тодішньої влади. Він вів щоденну інформаційну програму у прямому ефірі на радіостанції «Континент», заснував «Українську правду». Обезголовлене тіло Георгія знайшли під Києвом за півтора місяця – 2 листопада. Знадобилося ще кілька років, аби слідство вийшло на виконавців злочину, пише Главком.

Хто такий Пукач

Що ж до замовника, то 25 років тому домінувала версія, що до справи причетний президент України Леонід Кучма. Тодішня опозиція надала такому обвинуваченню, здавалось би, неспростовні докази. Наприкінці 2000 року були оприлюднені записи з кабінету Кучми: на них глава держави відгукувався про Гонгадзе вкрай негативно. І вимагав від силовиків залякати медійника. Наказу вбити Георгія з вуст Кучми не звучало, проте Гонгадзе був убитий.

Через роки, ба навіть десятиліття, у медіапросторі з’явилися спроби переосмислити тодішню трагедію: мовляв, Кучму підставили. Знаючи експресивність президента, зацікавлені особи вели записи і організували вбивство вже під плівки, аби потім затаврувати лідера держави як злочинця та маніпулювати ним.

«Щодо справи Гонгадзе, то моїм переконанням було – це робота російських спецслужб. Я бачив, як на шию Лукашенка так само накидували зашморг та затягували його. Надто вже за шаблоном все відбувалося», – говорив в інтерв’ю «Главкому» Роман Безсмертний, котрий свого часу був послом України в Білорусі.

У підсумку одним-єдиним вигодонабувачем від компрометації Кучми та політичної кризи в Україні стала Росія. Кремль всіляко прагнув повернути Україну до своєї сфери впливу.

Але повернімося до кабінету Кучми. Його співрозмовником був, зокрема, тодішній очільник МВС Юрій Кравченко. Він нібито витлумачив гнів президента на журналіста Гонгадзе як наказ до ліквідації. Цей наказ він спустив підлеглому – керівнику підрозділу зовнішнього спостереження МВС України, генерал-лейтенанту міліції Олексію Пукачу.

Після зникнення Георгія його портрети стали символізувати опозиційні настрої в країні

Ані підтвердити, ані спростувати цю версію Юрій Кравченко не зміг. У 2005-му він був знайдений убитим, причому слідство наполягало на тому, що колишній міністр скоїв самогубство за дивних обставин. Що стосується Пукача, то він визнав провину лише частково: повідомив, що отримав від Кравченка наказ вести спостереження та зрештою вбити Гонгадзе. Та попри все, вбивати журналіста він не збирався: накинув ремінь на шию Георгія, щоб налякати, а далі ситуація вийшла з-під контролю.

Коли Пукач зрозумів, що накоїв, він разом із поплічниками відділив голову покійного від тіла та поховав її окремо. У скоєнні цього злочину йому допомагали колишні працівники МВС Микола Протасов (кум Пукача), Валерій Костенко та Олександр Попович. Перший з трьох був засуджений до 13 років позбавлення волі, решта двоє – до 12 кожен.

Протасов помер у тюрмі, Костенко та Попович уже відбули своє покарання. Суд над Пукачем відбувся пізніше, у 2013 році – тоді колегія суддів призначила фігуранту довічне ув’язнення.

Звинувачувані у вбивстві Гонгадзе Микола Протасов (ліворуч) і Валерій Костенко в очікуванні вироку, 2008 рік

Довгі пошуки головного підозрюваного

Але підозрюваним номер один Пукач став за десять років до свого вироку – у 2003-му. 22 жовтня 2003 року тодішній генпрокурорр Святослав Піскун підписав ордер на його арешт. Причиною послужило те, що саме очолюваний Пукачем підрозділ стежив за Гонгадзе. Пукача затримали, але потім… відпустили, знявши всі обвинувачення. Заарештувати повторно його спробували після Помаранчевої революції, але тоді Пукач завбачливо вдарився в біга.

На гачок натомість потрапила дрібніша риба – згадувані вище Протасов, Костенко та Попович. 1 березня 2005 року президент Віктор Ющенко офіційно заявив, що вбивці Георгія Гонгадзе затримані. Суд над цією трійцею то у закритому, то у відкритому режимі тривав три роки. І лише у 2008-му вони були засуджені. Їхнього шефа Пукача на той момент ще не затримали.

У 2007-му слідство вийшло на слід Пукача. Він вигулькнув спочатку у Краматорську, потім – у Слов’янську. Готувалось його затримання, яке, однак, зірвалося з невідомих причин. Потім він знову заліг на дно – аж доки не був арештований у 2009 році – в селі Молочки Житомирської області.

…Влітку 2008 року у цьому селі купила невеликий будиночок пара людей. Жінку звали Лідія Григорівна Загорулько, родом вона була з Вінниччини. Хвацька господиня, яка добре готувала, робила закрутки на зиму і не цуралася іншої сільської роботи – могла і корову видоїти, і сіно заготовити. Її супутник, котрого Лідія представила як законного чоловіка – Петра Миколайовича Загорулька – виглядав дуже далеким від життя у селі. Він нічого не вмів, а коли брався допомагати дружині, це виходило у нього косо й криво.

Розгадка була у тому, що Петро Миколайович Загорулько – колишній капітан далекого плавання, як з гордістю казала Лідія Григорівна. Односельці, втім, поставилися до її оповідей зі скепсисом. Хтось із місцевих взявся перевіряти «капітана» розмовами про морські пригоди, шторми у дев’ять балів тощо. Загорулько ці моряцькі байки ніяк не коментував, за що отримав презирливе прізвисько Тюлька.

Паспорт співмешканки Пукача Лідії Загорулько

Була у Тюльки ще одно особливість: він намагався «не відсвічувати», уникав посиденьок з мужиками, які вживали алкоголь, та як вогню боявся будь-яких державних органів. Навіть на права не захотів здавати, що викликало у односельчан великий подив. Чоловік цей був зазвичай спокійним та неговірким – за винятком моментів, коли на нього нападав сказ. Якось він накинувся з побоями на корову, яка копитом перекинула відро молока.

Тюлькою і був розшукуваний Пукач. А що стосується Петра Миколайовича Загорулька, то така людина дійсно існувала. Це справді був чоловік Лідії Григорівни, який помер за рік до описаних подій. Його вдова познайомилася з Пукачем на сході України – там і визріло рішення про переїзд у глуху провінцію під виглядом подружньої пари.

Жінка, безумовно, знала, що її супутник переховується від закону. Але вона його не видала – Пукача видав необачний дзвінок до одного з родичів, чий телефон прослуховувався. Прикметно, що свого мобільного Пукач не мав – він дзвонив з номера Лідії Загорулько. 20 липня 2009 року злочинця було затримано, а 28 липня він вказав місце, де закопав голову Георгія Гонгадзе. Там дійсно знайшли фрагменти черепа, а також гумові рукавички, якими скористався Пукач, позбавляючи життя журналіста.

Пукач-Тюлька під час затримання

«Випустіть мене!»

Як вже було сказано, провину Пукач визнав частково. Він наполягав на тому, що наказ «налякати журналіста» йому надійшов згори, від Юрія Кравченка та його першого заступника Миколи Джиги. Провину за злочин Пукач також покладав і на Леоніда Кучму, і на очільника його адміністрації Володимира Литвина.

Після вироку 2013 року Пукач подавав апеляцію, але програв її. У 2016-му Апеляційний суд Києва визнав довічний вирок Пукачу законним та залишив його в силі. З того часу Пукач відбуває покарання в Чортківській колонії Тернопільської області. Майже відразу він почав клопотати про переведення його до в'язниці для колишніх правоохоронців.

Спочатку Пукач аргументував своє клопотання тим, що так родичам буде простіше його провідувати. Потім – тим, що його здоров’я у Чортківській колонії під загрозою. Обидва рази у задоволенні клопотань Пукачу було відмовлено. Але з часом у нього виникли нові прохання.

У 2021 році у Єдиному державному реєстрі судових рішень з’явилася постанова Печерського суду Києва, який відмовив Пукачу у його клопотанні, датованому 2019 роком. У цьому клопотанні Пукач просив про поновлення строку для подачі касаційної скарги.

Роз’яснимо для читача контекст: після оголошення вироку засуджений має право на подачу апеляції. Якщо й апеляційний вирок його не задовольняє, він може звернутися з касацією. Касаційна скарга – це вже останній етап. Для подачі касації відведено три місяці з моменту проголошення вироку в апеляційному суді. Пукач, як бачимо, «трохи запізнився»: його апеляційний суд відбувся у 2016-му, а касацію він надумав подавати у 2019-му.

Пукач просить суд надати йому можливість звернутися з касаційною скаргою, хоча строки для цього вже пройшли

Адвокати Пукача просили поновити строки подачі касаційної скарги, посилаючись на «поважні причини», які завадили подати таку скаргу раніше. Але суд їм у цьому відмовив.

На нове коло боротьби за волю Пукач зайшов у 2023-му. Він звернувся до київського апеляційного суду, просячи його скасувати попередній вирок і розглянути справу наново. Але при цьому взяти до уваги, що у його справі завершився 10-річний термін давності, встановлений для притягнення до кримінальної відповідальності. А також те, що максимальний термін покарання – 15 років – Пукач вже відсидів.

Пукач вважає, що вже все відбув і хоче додому

Проте Пукача було засуджено не до 15-річного терміну, а до довічного ув’язнення. Засуджений, однак, продовжує посилатися на кримінальний кодекс УРСР, де максимальна санкція статті за навмисне вбивство передбачала саме 15 років тюрми. Цей кодекс діяв у 2000-му, коли Пукач вбивав Гонгадзе. Але у 2001-му Верховна Рада ухвалила новий кримінальний кодекс – згідно із ним, за навмисне вбивство особи злочинцю може «світити» довічне. А особливо, якщо вбитий був журналістом.

Апеляційний суд, втім, у лютому 2024-му видав постанову, якою задовольнив його скаргу частково. Справу запропонували розглянути суду першої інстанції, аби він дав відповіді на питання, які піднімав у своїй скарзі заявник.

У вересні минулого року скарга Пукача надійшла до суду першої інстанції, але не до Печерського, який розглядав його справу у 2013 році, а до Чортківського районного суду Тернопільської області. Зараз це найближчий до Пукача суд, враховуючи розташування його колонії. Тамтешній суд, втім, розцінив подібне звернення як таке, що порушує вимоги чинного законодавства. В його ухвалі міститься відмова у задоволенні клопотання.

У Чорткові скаргу Пукача повернули заявникові, зазначавши, що він може й надалі звертатися до суду, не порушуючи при цьому «вимог чинного законодавства»

Навесні 2025 року апеляційний суд розглянув чергову скаргу Пукача. У ній засуджений наполягав: один із співучасників вбивства Гонгадзе буцімто надав слідству неправдиві свідчення. Зокрема, йшлося про місце захоронення вбитого журналіста. Спочатку спільник Пукача розповів, що «Гонгадзе допитували, а потім захоронили в полі, біля будинків, де горіло світло». Потім ці свідчення було змінено і з’явилася нова версія про захоронення журналіста – у безлюдному місці, на галявині лісу.

Водночас Пукач не заперечував своєї провини, казав, що перевищив владні повноваження, які спричинили тяжкі наслідки. Однак повністю не погоджувався з ухваленим вироком – довічне ув’язення.

Крім того, засуджений генерал-лейтенант міліції наголосив, що на початку нульових українські правоохоронці завели проти Георгія Гонгадзе оперативні справи за статтею «Передача іноземним організаціям відомостей, що становлять державну таємницю». Також Пукач зауважив: 16 вересня 2000 року (день зникнення журналіста) за Гонгадзе був «хвіст» силовиків; його розмови прослуховувалися на підставі рішення суду.

Правозахисниця Валентина Теличенко, яка раніше представляла інтереси родини загиблого журналіста Георгія Гонгадзе, назвала марними спроби засудженого Олексія Пукача вийти з тюрми. «Пукач так і не розкаявся, вину свою не визнав, хай сидить. Зламав життя стільком людям», – вважає Теличенко.

Вона зауважила, що до цього часу засуджений так і не виплатив жодної копійки, призначеної судом моральної та матеріальної компенсації родині Гонгадзе. Справа в тім, що на момент узяття під варту Пукача, він не мав ані майна, ані грошей.

Що стосується інших співучасників вбивства Гонгадзе, то (за винятком кума Пукача, який помер у в’язниці у віці за 60 років) вони відбули покарання. На думку Теличенко, це випадкові люди (на момент вчинення злочину віком 26 і 27 років), котрі тоді не захистили Георгія Гонгадзе, за що і відбули покарання. Вона додала, що один із них наразі є добровольцем, воює з 2022 року.

«Зараз варто говорити і писати про те, що правоохоронці за стільки років не прозвітували перед суспільством про результати розслідування, хоч досудове слідство вже давно зупинене. Чи колись ми дізнаємося імена замовників? Не впевнена, що це будуть імена…» – припустила Валентина Теличенко.

***

У Олексія Пукача залишаються можливості бомбардувати суди своїми зверненнями. Однак з високою долею ймовірності можна спрогнозувати, що інші суди будуть як Чортківський – посилатимуть заявника до інших судових інстанцій.

…Оперативники, які затримували у 2009-му Пукача, згодом свідчили: він не виявив жодного здивування тим, що його зрештою знайшли. Навряд чи він дивується, отримуючи відмову за відмовою за своїми скаргами до суду. Втім, надія – навіть для вбивці – помирає останньою.

Щоб не проґавити найважливіше, підписуйтесь на наш Telegram-канал.