Сталін обіцяв українцям «національну державу», допоки вони були потрібні для «м’ясних штурмів».

Між Другою світовою й повномасштабною російсько-українською війною чимало схожих деталей: «мʼясні штурми» російської армії, її грубі помилки на початку та геополітичні ігри в регіоні. На відміну від сучасних подій, тоді українці, як народ без держави, не мали права на рішення — і всі «визволення» та «допомога» сусідніх імперій обернулись лише втратами. Один із провідних українських дослідників Другої світової війни, декан історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка Іван Патриляк іще в 2010-му разом з істориком Миколою Боровиком опублікував монографію «Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду». Майже 600-сторінкова книжка розглядає події війни не з перспективи Радянського Союзу, як про це розповідали раніше, а з погляду українців як найбільшого народу Європи, що на той час не мав власної держави. Журналіст «Бабеля» Антон Семиженко прочитав її всю й вибрав деталі про те, що українцям тоді обіцяли — і що вони отримали у підсумку.

Берлін та Москва «рятують» Україну

У 30-х роках минулого століття про українців часто згадували у владних кабінетах країн Центральної та Східної Європи. Найбільший народ континенту без своєї держави, з мільйонами людей в Радянському Союзі, Польщі, значних діаспорах у Чехословаччині, Румунії та Угорщині, не можна було просто ігнорувати. Публічно часто звучали співчутливі до долі українців заяви — про те, що у СРСР вони живуть у злиднях і потерпають від репресій, або ж, навпаки, що частину народу необхідно звільнити від буржуазного гніту. Справжні мотиви європейських урядовців були інакшими. Адольф Гітлер, говорячи 1 квітня 1933-го, що «не може спокійно спостерігати, як більшовики поневолюють шляхетний український народ», прагнув здобути симпатії українців Польщі та Чехословаччини й розхитати місцеву владу. Йосип Сталін хотів поширити комуністичну владу на захід — і українці здавалися зручним інструментом. У Варшаві теж виношували плани створити українську державу на лівобережжі Дніпра як захисний буфер від радянської Росії. Ці мрії розвіялись першими.

Гітлер сприймав усі землі сходу Європи як lebensraum, «життєвий простір» для держави на 250 мільйонів німців. Але перед тим як захопити СРСР до Уралу, Райх планував окупувати чи знешкодити західноєвропейські демократії — і поки це відбувається, на східному кордоні мало бути спокійно. Для цього Берлін почав переговори з Москвою, які завершились підписанням пакту Молотова — Ріббентропа 23 серпня 1939 року. У ті ж дні до Москви їздили й перемовники від Франції та Британії — пропонували створити антигітлерівську коаліцію. Але оскільки у планах СРСР було розширюватись на захід, Сталін вважав війну Гітлера з Парижем та Лондоном вигідною, адже так Європа ослабне й її буде легше завоювати. В останній момент Сталін відмовився від франко-британського договору, гарантував безпеку Німеччині — і за тиждень Гітлер розпочав вторгнення в Польщу. За два з лишком тижні, 17 вересня 1939-го, те саме зробила й Москва.

Наступ СРСР розпочав саме під гаслом захисту етнічних українців та білорусів від беззаконня — адже польська держава нібито була геть зруйнована й не могла запропонувати національним меншинам достатнього захисту. За 12 днів операції радянські війська зайняли 195 тисяч квадратних кілометрів території, втративши загиблими 996 людей.

Українці й білоруси вітають радянські війська в Польщі, 1939 рік

Місцеві українці часто раділи приходу СРСР — але не так через любов до Москви, як через ненависть до поляків. Позитивний ефект справило те, що частину радянських військових зʼєднань назвали Українським фронтом, яким керував етнічний українець Семен Тимошенко. У перший день вторгнення радянські сили поширили серед місцевих сотні тисяч листівок із закликом «Нехай живе великий вільний український народ», а спеціально для прокату на новоприєднаних землях продублювали українською агітаційний фільм «Щорс» про радянського військового ватажка. Утім, міфи про радянський український рай розбивались одразу ж при зустрічі з радянськими солдатами. Мешканець Львова описує першу зустріч із Червоною армією в 1939-му так: «Солдати недогодовані, невеличкі, змарнілі, сумні, вимучені, почорнілі — здається, від голоду, одягнені в погані мундири, озброєні поганою зброєю. Більшу повагу викликала радянська військова техніка — автомобілі й танки — однак, не їхня якість, а тільки їх величезна кількість». Розмови з солдатами розчаровували українців ще більше — тож військовим заборонили спілкуватися з місцевими без присутності політичного комісара.

22—23 жовтня радянська влада провела на нових територіях так звані вибори до Народних зборів — місцевої ради. Їхні результати нагадують «референдуми» на тимчасово окупованих територіях сучасного півдня України: явка — 92,8% і майже всі проголосували за офіційний список «комуністів та безпартійних». Більшість списку становили маловідомі для місцевих люди, але готові голосувати в інтересах Москви. На першому ж засіданні учасники зборів одностайно підтримали встановлення в регіоні радянської влади, приєднання до УРСР і націоналізацію найбільших підприємств. За тиждень обраних учасників зборів зустріли в Москві на підкреслено пафосному прийомі, а от менш лояльним нова влада запропонувала «саморозпуск» усіх політичних партій, крім комуністичної, ліквідацію профспілок та організацію 19 нових тюрем.

Агітаційна листівка за приєднання частини окупованої Польщі до УРСР, 1939 рік

Переселення чи судові процеси стали на території Західної України масовим явищем. Перші зазвичай стосувались національних меншин — так, узимку 1939—1940 років із території Західної України в Сибір та Середню Азію вивезли 550 тисяч людей, головно польських осадників (колоністи-добровольці з періоду між Першою та Другою світовими війнами; польська держава надавала їм землі на новоприєднаних західноукраїнських територіях, щоб полегшити асиміляцію). Через жорстокі умови перевезення та сувору зиму близько 40% переселених загинули. Суди ж стосувались діячів проукраїнського спротиву. Вироки були показово суворими: з понад 30 тисяч заарештованих людей розстріляли кожного десятого, а понад 12 тисяч отримали від 5 до 10 років тюрми.

У певному сенсі події розвивались позитивно для українців — зростала частка їхнього населення в містах, у регіоні відкривались школи й нові видання. Але вчителів для цих шкіл завозили з уже пригніченої комунізмом частини України, періодика теж була типовою радянською агітаційною пресою, просто україномовною.

Провал СРСР

Натхненний легкістю окупації Галичини, Радянський Союз розкрив рота й на інші землі зі значною часткою українського населення — зокрема на Бессарабію й Буковину, які належали Румунії. Шляхом шантажу, погроз війною та переговорів із Берліном СРСР ці землі отримав — хоча Буковину лише північну, з центром у Чернівцях. Відповідальний за зовнішні справи СРСР Вʼячеслав Молотов пояснив загарбання захистом інтересів українського народу, якому була потрібна єдність. Він лукавив: за межами УРСР залишалось чимало етнічних українських земель — Закарпаття, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Марморощина, Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини та Кубань. Причому останні чотири регіони були в межах СРСР, просто в інших республіках.

Плакат на підтримку окупації Радянським Союзом східної Польщі

Франція здалася німцям надто швидко й легко — це розчарувало Москву. Берлін занепокоїло те, як СРСР приєднав румунські території в обхід пакту Молотова — Ріббентропа. Диктатори спробували домовитись: Сталін не чіпає Європу, а Гітлер не заважає СРСР розширювати вплив на територіях у бік Індійського океану. Переговори закінчились нічим, і країни почали готуватись до війни одна з одною.

Те, що Радянський Союз готується до великої війни, було очевидним давно. Іще в 1938-му Москва запровадила трудові книжки, які прикріпляли робітника до підприємства без права на звільнення. За запізнення карали урізанням зарплати вполовину чи на три чверті, за системне запізнення виселяли з житла чи навіть увʼязнювали. Так влада намагалась наростити виробництво, зокрема військове — адже більшість підприємств були здатні випускати і продукцію військового призначення.

З 1938 року в країні розгорнули так звані оборонно-масові заходи — робітників навчали стріляти по мішенях і метати гранати. Була спеціалізація підприємств: одні навчали робітників на саперів, інші — на кулеметників. Якість цієї підготовки була сумнівною, а оскільки відбувалась за рахунок і так незначного вільного часу робітників, то не додавала їм симпатій до влади. Паралельно погіршувались умови життя і в інших сферах: наприклад, Кремль всупереч конституції зробив платною середню та вищу освіту, скоротив площі присадибних ділянок, ліквідував хутори.

Станом на літо 1941 року Радянський Союз уже був готовий атакувати Райх і зосередив війська на так званих Львівському й Білостоцькому «балконах» — західних виступах радянської території. Звідти було простіше вийти на шлях до Варшави й поставити під загрозу Берлін. Натомість німці зосередили війська між «балконами» і 22 червня першими почали наступ. Виявилось, що радянські ударні кулаки погано справляються з завданням оборони. Що солдати не хочуть воювати, а місцеві мешканці, спробувавши радянського життя, радіють німецьким військам. Дії СРСР були нелогічними й погано скоординованими. Спершу війська навіть отримали наказ наступати в бік Варшави. Пізніше танкові підрозділи отримували накази вишукувати німецьку піхоту, витрачаючи дні й тонни пального на марні переслідування значно швидшого роду військ. Ліквідувати прориви німців це не допомагало. Також СРСР розмістив літаки на аеродромах під кордоном, через що в перший же день війни Червона армія втратила їх понад 1 800.

Німці стрімко просувались на схід — радянські солдати втрачали довіру до влади. До 6 липня 1941 року Червона армія втратила близько 850 тисяч бійців — 85 тисяч убитими, 260 тисяч пораненими та хворими, 515 тисяч полоненими й дезертирами. У техніці втрати сягнули 11 700 танків, 6 293 літаки, понад 20 тисяч гармат і мінометів. У німців людські втрати становили 92 тисячі, вони втратили 503 танки, 807 літаків і 1 806 гармат і мінометів. За рахунок захоплених радянських складів із пальним Вермахт покрив третину своїх потреб.

Спочатку українське населення активно долучалось до радянської армії — у перший тиждень кількість добровольців сягнула 200 тисяч. Однак побачивши, який хаос панує в Червоній армії та в цивільній владі і як швидко просуваються німці, цивільні втратили ентузіазм.

Влада організувала евакуацію української промисловості на схід — 550 найкращих українських підприємств стали основою військово-промислового комплексу у східній частині СРСР, більшість із них по війні не повернули. Також радянська влада знищувала те, що не могла вивезти. Так, без попередження місцевих підірвали Дніпрогес — через повінь загинули тисячі людей. «У Дніпропетровську разом із робітниками підірвали хлібокомбінат. В Одесі, відступаючи, Червона армія затопила приморські квартали разом із жителями, а поранених червоноармійців скинули в море разом із санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників інтелігенції, щоб спалити їх у закритому будинку», — цитують автори сучасного українського історика Юрія Шаповала.

Евакуація Низівського цукрового заводу, 1941 рік

Стрімке просування німців зупинили лише в середині липня під Києвом — один із німецьких воєначальників 16 липня напише, що «це був перший складний день». У відповідь на масове дезертирство й здачу в полон радянське керівництво вирішило прикрутити гайки — спершу активізувало репресії проти військових, а згодом прирівняло полонених до «злісних дезертирів», за рішення яких розплачувались родичі. Також Сталін заборонив військовим керівникам тактику оборони з відступом, що вилилось у гасло «Ні кроку назад!». Усе це збільшило втрати серед радянських військових, а отже й серед українців. Утім, попри те що німецькі війська ближче до осені 1941-го стали пробуксовувати на фронті, недооцінивши розміри радянської військової машини й тилові резерви країни, вже наступного року німці окупували всю територію сучасної України.

Добро від Райху

У Райху було два погляди на розвиток нових територій. Перший — створити національні ерзац-держави, які, хоч і виконували б волю Німеччини, все ж задовольняли б прагнення місцевого населення до самоуправління. Другий підхід, який зрештою переміг, — це перетворити нові землі на колонії як економічно, так і політично, готуючи місце для майбутнього розселення по тутешніх містах представників панівної нації — німців. «Коли ми заселимо російські простори, імперський селянин житиме у надзвичайно прекрасних поселеннях. Німецькі установи й чиновники отримають чудесні будівлі, губернатори — палаци. Навколо адміністративних центрів буде збудовано все необхідне для підтримки життя. А навколо міст, на відстані 30—40 кілометрів, ми закладемо кільце дуже красивих сіл, повʼязаних найкращими дорогами, — мріяв Гітлер у липні 1941-го. — За цими селами почнеться зовсім інший світ, там ми поселимо росіян. Хай собі живуть як хочуть, але володарювати над ними будемо ми. А в разі бунту ми просто скинемо пару бомб на їхні поселення — і кінець справі. Один раз на рік натовп киргизів можна привезти в столицю імперії, щоб вони своїми очима побачили потужність і велич її камʼяних статуй... Якби я тільки міг навіяти німецькому народові, що означатиме для нього у майбутньому цей простір!».

Адольф Гітлер та Беніто Муссоліні перевіряють стан справ в окупованій Україні, Умань, 1941 рік

Українцям про ці плани стало відомо не одразу. Німецькі війська вміло грали на національних почуттях. Наприклад, у перші дні після завоювання міст відчиняли тюрми й запрошували місцевих мешканців упізнавати тіла замордованих радянськими силовиками вʼязнів: багатьох із них убили безпосередньо перед відступом.

Користаючись періодом міжвладдя, українці почали активно відроджувати свої культуру й церкву. Українська автокефальна православна церква активно відкривала осередки в центральній та східній Україні. Вчителі відкидали радянську програму й зосереджувались на українському погляді на історію. Спершу Райх активно підтримував видання українських газет, вважаючи, що таким чином здобуде лояльність місцевого населення. Протягом короткого часу зʼявилось понад 300 видань. У них публікували, серед іншого, заборонені раніше тексти українських письменників та матеріали про інспірований комуністами голод 1930-х років.

Так тривало недовго. У 1942-му гітлерівців почало турбувати, що свідомість українців росте — тож чимало видань закрили, а українських діячів розстріляли. Школи закрили з інших міркувань: на думку нацистів, аборигенам достатньо лише базових навичок письма й обрахунку, тож замість повноцінних шкіл досить буде й чотирирічних курсів грамоти. Ті школи, які все ще пропонували повноцінну освіту, працювали на ентузіазмі вчителів і нерідко попри небезпеку.

Німецький офіцер в оточенні дітей в окупованому українському селі, серпень 1941 року

Повноцінно наміри німців проявились через економічну політику. Німці зберегли систему колгоспів. Продуктові пайки для містян були ще скромніші, ніж за Радянського Союзу — і їх часто не видавали. Голод та алкоголізм не були для окупаційної влади проблемою — радше інструментом зменшити кількість місцевого населення до прийнятної величини. У перші дні вторгнення на територію СРСР Гітлер казав: «У країні, де можна було б і крихтою праці отримати великі зиски, люди мають ледве стільки, що своїм можуть назвати тільки глечик, у якому варять, а живуть у нужденних халупах, занедбані, завошивілі, зледащілі. У радянському «раю» дійсно існує рабство, найогидніше з усіх, що взагалі на цьому світі існували: мільйони заляканих, поневолених, занедбаних, напівживих від голоду людей». Під кінець 1941-го ні його, ні Райх загалом не турбувало те, що в українських містах знову масово гинуть від голоду. Тієї зими померло близько 300 тисяч містян.

Воєнна Німеччина активно потребувала харчів, і завдяки Україні гітлерівський режим у 1942 році закрив 80% своїх потреб у хлібі, 83% — у мʼясі й 74% — у жирах. У ході окупації з української території вивезли 23 млн тонн зернових і борошна, 2 млн тонн картоплі, овочів і фруктів, 320 млн яєць, 7,6 млн корів та биків, майже 60 млн особин домашньої птиці. Десятками тисяч вивозили трактори та комбайни. Процвітало й індивідуальне здирництво, результатом якого стали понад 11 млн посилок із продовольством від розквартированих в Україні німецьких чиновників додому. Активно забирала продовольство й румунська влада у власній зоні окупації на півдні України.

Німці вивозять награбоване в українських селян під Харковом, 1942 рік

Війна затягнулась, і очевидними стали проблеми німців у тилу. Райх став потребувати робочої сили — і розгорнув агітаційну кампанію на окупованих територіях. Місцевим рекламували високі соціальні стандарти, гарні зарплати й можливість торкнутись витонченої європейської культури. Наприклад, ось яким текстом у січні 1942-го рекламували виїзд до Німеччини в газеті «Нове українське слово»: «Українські чоловіки й жінки! Більшовицькі комісари зруйнували ваші фабрики й робочі місця, позбавивши вас платні та хліба. Німеччина дає вам нагоду для корисної і добре оплачуваної роботи. В січні 1942 року перший транспорт поїздів вирушає до Німеччини. Під час переїзду ви будете забезпечені усім, а в Києві, Здолбунові й Перемишлі отримаєте гарячу їжу. Платня в Німеччині також буде достойною: ви одержуватимете гроші за тарифом і за продуктивністю праці. Про ваші родини дбатимуть весь час, коли ви перебуватимете в Німеччині». Правда виявилась інакшою: умови праці сильно залежали від того, куди потраплять остарбайтери, а зарплатня майже завжди була істотно нижчою за оклад місцевих. Потік добровольців швидко змілів, і робітників почали набирати примусово. До кінця окупації з української території вивезли понад 2,4 мільйона людей. Найгірше довелось робітникам у промисловості: під кінець війни німецькі підприємства часто ставали цілями для обстрілів як союзників, так і радянських військ.

Агітація за виїзд на роботи до Німеччини

Крім робочої сили, німці активно вивозили з України історичні й культурні памʼятки. Картини з музеїв Львова, Києва, Дніпропетровська крали ящиками — як і порцеляну, скульптури й старовинні меблі. З Києво-Печерської лаври вивезли всю колекцію старовинної зброї — це 4 000 предметів, оригінали універсалів українських гетьманів, гравюри й стародруки. Загалом йдеться про 330 тисяч експонатів, із яких по війні до України повернулись лічені десятки.

На цьому тлі німці дивувались, наскільки пасивно українське населення реагувало на тиск і репресії. По-справжньому масовим партизанський рух став лише на заході України — і його метою було визволення України як від німецької, так і від радянської влади. Історики згадують популярну в ті часи приказку, яка підсумовує ставлення українців до окупантів з обох боків: «Аби ці десь поділися, а ті не повернулися». Але вони повернулися.

Кінець «національного комунізму»

Щойно Радянський Союз почав відвойовувати українські території, в його політиці зʼявилась одна помітна риса: жорстока мобілізація місцевих, часом навіть підлітків. Московська влада сприймала українців як винних у тому, що німці так легко захопили ці території, вважала опір недостатнім, а досвід життя під окупацією руйнівним. Підлітків часто кидали форсувати Дніпро — у ході цієї операції радянські війська втратили 1,5 мільйона людей. Автори наводять запис у щоденнику режисера Олександра Довженка від 28 грудня 1943 року: «Сьогодні В. Шкловський (російський письменник і літературознавець – ред.) розповів мені, що в боях гине багато мобілізованих на Україні цивільних громадян. Їх звуть, здається, чорносвитниками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. Один генерал дивився на них у бою і плакав, — розповідав мені Віктор».

Битва за Дніпро призвела до таких великих втрат через поспіх і відсутність плавзасобів. Армійські командири змушені були шукати дошки по прирічних селах, щоб форсувати бодай на чомусь. Часу звести понтонні мости не було.

Форсування Дніпра радянською армією на саморобних плотах, 1943 рік

Автори книжки згадують, що Сталін міг би наказати форсувати Дніпро вище, на території сучасної Білорусі, де річка значно вужча. Але радянський диктатор хотів якомога швидше дістатись Балкан і акваторії Чорного моря, щоб вони були зоною радянського впливу. Ще більшим ризиком для диктатора було б, якби територію сучасної України почали визволяти західні союзники. Через це на жертви не зважали.

Щоб визволити українські землі, вбитими армія втратила близько трьох мільйонів людей, 60% з яких були вихідцями з України. Під час активних наступальних дій гинуло по 60-70 тисяч людей на добу, а через активні репресії й тиск висловити незгоду з діями командирів було неможливо.

Послаблення прийшло з іншого боку: борючись за звільнення України та, наприклад, Білорусі, комуністичне командування вважало недоречним пропагувати пролетарський інтернаціоналізм. Гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» на перших шпальтах радянських видань замінили на «Смерть німецьким окупантам!». Сама назва війни — вітчизняна — теж натякала на потребу в обороні власної території, а не на ідеологію. Це було важливим, зокрема, через геополітичні ігри СРСР напередодні, через що населення часто не розуміло, хто ворог, хто друг і хто на кого напав.

Уже на третій день вторгнення німців у газеті «Правда» раптом зʼявились вірші українською: «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, «Слово гніву» Максима Рильського. Іще через день, 26 червня там вийшла стаття українського драматурга Олександра Корнійчука «Піднявся український народ». У ній ішлося, що народи Радянського Союзу знищать «мерзенних фашистських варварів».

Приклад публікації з радянської газети часів Другої світової

Місцева влада взагалі використовувала формулювання, за які кілька місяців тому можна було отримати розстріл. В офіційних зверненнях УРСР «великий український народ» закликали захистити «нашу національну державу». Така запопадливість була потрібна як для мобілізації, так і для готовності евакуюватись і працювати без вихідних та відпусток.

У 1942—1944 роках успішно працювали радіостанції «Радянська Україна» у Москві та «Імені Тараса Шевченка» у Саратові. Розквітли історичні дослідження: історикам дали свободу розповідати про визначні українські постаті минулого, які надихали людей на боротьбу. Влада реабілітувала тему українського козацтва, дала Володимиру Сосюрі Сталінську премію за вірш «Любіть Україну». Були навіть плани зробити Павла Тичину, не комуніста, міністром освіти УРСР, а Олександра Довженка — головою Верховної Ради республіки. У республіки зʼявились ознаки повноцінної держави — зовнішньополітичне й оборонне відомства.

Утім, у середині 1944 року, коли стало очевидним, що Україна залишиться в орбіті впливу Москви, усі ці поблажки стали зайвими. Одним із головних ворогів знову став «український буржуазний націоналізм», а перший секретар Компартії УРСР Микита Хрущов, добре відчуваючи зміну ситуації, назвав ворогами «усіх, хто не любить російську мову». В міфі «Великої Вітчизняної війни», що його радянська влада саме вигадувала, цементувались головні істини: Німеччина — давній віроломний агресор, українцям вдалося визволитись від нацистів за допомогою «великого російського народу, керівної сили Радянського Союзу», політика радянського уряду завжди була правильною, а спільний досвід війни є підставою для створення нової історичної спільноти — «радянського народу». Цей міф виявився живучим.

Щоб не проґавити найважливіше, підписуйтесь на наш Telegram-канал.